Маленьке українське село і древня цивілізація Європи, або в жилах дзвинячан таки тече кров давніх кельтів

Чим глибше «занурювався» в прадавню історію рідного села Дзвиняча, тим більше не покидало відчуття того, що сучасні дзвинячани є прямими продовжувачами культурної традиції давніх кельтів, а значить – їх нащадками. З першого погляду таке твердження виглядає просто неймовірним – древня цивілізація Європи і маленьке українське село. Проте це лише на перший погляд …

В минулій статті я розповів про збережену до сьогодні в цьому селі традицію «Дідів», яку вважаю давньокельтським передноворічним обрядом, що став праобразом відомої сьогодні у всьому світі традиції «Хеловін». Звичайно, можна говорити і про запозичення цієї традиції слов’янами, проте кількість подібного роду «запозичень» мимоволі спонукає до думки, що їх принесли до села саме давні кельти. В сьогоднішній публікації хотів би зосередити увагу на інших численних свідченнях кельтської присутності в селі, які лежать, умовно кажучи, просто у нас під ногами та є неспростованим доказом того, що в жилах сучасних дзвинячан все ж таки тече кров давніх кельтів.

Нагадаю, що кельтами сьогодні прийнято вважати групу індоєвропейських племен, які заселяли величезні простори Європи уже починаючи, як мінімум з п’ятого століття до нашої ери. Можна сказати, що кельти «є головними дійовими особами протоісторії всієї Західної і Центральної Європи» – пише у своєму дослідженні Ж. Гюйонварх. Проте абсолютна більшість сучасних дослідників, які присвятили свої праці «світу кельтів», ареал їх розселення в східному напрямку обмежують Карпатами. Цю ж тезу я зустрів і в одному з коментарів до моєї попередньої статті.

Хочеться ще раз зазначити, що кельти заселяли величезні простори Європи. В період розквіту цієї цивілізації їх воїни брали участь в багатьох завойовницьких походах та навіть підкорили Рим. Пізніше ми бачимо численні кельтські міграції. Вони досягли віддалених берегів Британії, Ірландії, відправилися далеко на схід аж до Малої Азії та північної частини Чорноморського побережжя. Ось тільки північно-східний напрямок з якихось дивних причин залишився для них повністю закритим. Навіть не дивлячись не те, що археологи сьогодні виявляють «кельтський слід» чи не по цілій правобережній Україні, історики й надалі вперто «не пускають» кельтів за Карпати. То в чому ж справа? Що стало тим непрохідним бар’єром, що зупинило кельтські племена від подальшої міграції на схід? Невже Карпати стали для них непрохідними? Чому, подолавши величезні відстані, вони раптом зупинилися саме в Карпатах, чому не могли продовжити свій шлях в північно-східному напрямку? Насправді жодного природного бар’єру для кельтів існувати не могло, його створили штучно і набагато пізніше. Створили історики, яким вкрай необхідно було «обрубати» будь-які зв’язки українського етносу із західними впливами.

Що ж, в такому разі перше, що нам потрібно зробити, це довести той факт, що далекі предки сучасних дзвинячан прийшли на ці колись лісисті та горбисті терени саме з ареалу Карпат. Очевидно, що про жоден письмовий документ тут не йдеться, але, як кажуть, «не хлібом єдиним», адже крім письма ми маємо і інші джерела дослідження минулого – назви хуторів, річок, народний фольклор, легенди, перекази та ін. Тобто все те, що не мало жодної ваги для наших предків, але є безцінним джерелом знань сьогодні для нас з вами. Звичайно, що дешифрувати ці свідчення значно важче, але з іншої сторони – підробити їх неможливо.

А тепер за порядком. Один з хуторів Дзвинячі і сьогодні носить назву «Бистриця», а його мешканці – «Бистрецькі». Ще у XIX ст. відомий чеський дослідник слов’янських поселень П. Шафарик писав, що «Бистриця» є типовою слов’янською назвою річки. Очевидно, що в назві невеликого хутора мешканці села зберегли пам’ять про річку, на берегах якої мешкали до переселення. Оскільки називати «Бистрицею» хутір є нелогічним, то вимальовується наступна картина: тих переселенців, які попередньо мешкали на берегах річки Бистриця, бистрецькими почали називати і на новому місці проживання. Відповідно саме місце отримало назву Бистриці, але на цей раз, що називається «від зворотнього» – тому, що тут жили бистрецькі.

Немає сумніву, що в даному випадку мова йде про річку Бистриця, яка є лівою притокою Дністра та розташована в межах Богородчанського і Тисменицького районів сучасної Івано-Франківської області. Таким чином, ми чітко «бачимо» не лише попереднє місце проживання далеких предків дзвинячан, а й напрямок міграції, адже тільки річка могла дати назву хутору через посередництво мешканців, а ось навпаки бути не могло. Цікаво, що на берегах цієї річки також існує поселення Дзвиняч.

Ще один хутір, що носить назву «Бойки» теж прямо вказує на ті ж Карпати та пов’язане з цим ареалом кельтське плем’я Боїв. Не менш цікавим є й той факт, що за твердженням істориків сама назва «Карпати» швидше за все є похідною від імені древнього народу Карпів, що тут мешкав. Відзначу, що серед версій етнічної приналежності цих карпів є й кельтська. Проте для нас більш цікавим є той момент, що, як стверджує той же П. Шафарик та, зрештою, і Вікіпедія по-іншому Карпи називалися «Карпіянами». Впевнений, що жителі села відразу зрозуміють, про що йде мова.

Думаю, після всього вищесказаного ні в кого не залишиться сумніву, що предки сучасних дзвинячан прийшли на терени сучасної Волині саме з Карпат, тобто з ареалу компактного проживання кельтів…

Проте і на цьому сліди древньої цивілізації не вичерпуються. Крім топоніміки я звернув увагу на пам’ятки прикладного мистецтва, розташовані на теренах села. Звичайно ці «свідки минулого», з однієї сторони не є аж такими давніми, але з іншої вони є прямим продовженням дуже древньої ще дохристиянської традиції наших предків. Очевидно, що ці пам’ятки збереглися до сьогодні виключно через їх сакральне значення та пов’язане з цим свого роду «табу» на будь-яке втручання людини.

Першим з таких доказів кельтської традиції, як на мене, є кам’яні надгробки православного цвинтаря ХІХ ст., де зображення розп’ятого Ісуса Христа рисами обличчя нагадує кельтського бога грому Тараніса, який в одній руці тримає пучок блискавок, а в іншій – колесо з шістьма шпицями. Такі ж «колеса» вміщенні в центральній частині багатьох кам’яних хрестів згаданого мною старого цвинтаря (Фото 1).

Картинка 1

Іншим «кельтським слідом» села може бути зображення Бога-Творця у верхній частині вівтаря старої каплички ХІХ ст. Не важко помітити, що і риси обличчя і форма одягу разюче подібні на ті, що зображують кельтського жреця – друїда. Більше того, на обох картинках ми бачимо «золотий» трикутний елемент над головою (в першому випадку у особи біля жреця, а в другому навколо голови самого «Бога»)(Фото 2).      

Картинка 2

На закінчення відзначу, що у мене сьогодні практично немає жодного сумніву, що до етнічної приналежності більшої частини сучасних дзвинячан, як немає сумніву і в тому, що в подальшому буде виявлено ще не один доказ правдивості викладеної вище гіпотези. І ще вітчизняний дослідник кельтських традицій Г. Казакевич твердить, що традиція використання дзвону швидше за все була перейнята слов’янами саме від кельтів. Я ж ризикну припустити, що до Дзвинячі її принесли самі кельти, зрештою, як і назву села.

Микола Кибалюк

Джерело: https://realukrainianhistory.blogspot.com/2022/06/blog-post.html?spref=fb&fbclid=IwAR0gBuhBJMRJckKF-6ik2CeXQLyABICFAXju763pCyYjJgmD0bJUCz2hYe4