Бутин

Бутин — село в Україні, у Збаразькому районі Тернопільської області. Розташоване на лівому березі річки Горинь, на півночі району. До 2015 було центром сільради. Від вересня 2015 року ввійшло у склад Вишнівецької селищної громади. До села приєднано хутори Дзвеняцький і Поляни. Населення — 517 осіб (2003).

Назва села походить, ймовірно, від зрубаного лісу (збрут — бут).

Перша писемна згадка — 1463 року як володіння князя С. Збаразького.

1582 — власність М. Збаразького, 1764 — К. Мнішек.

Є церква святого Михаїла (1880), використовується УПЦ КП, капличка Божої Матері та нова капличка (1999), дві «фігури». У селі також проживають прихильники УПЦ МП та громадяни інших віросповідань.


 

 

«Мінялися епохи, покоління,

Лиш не мінялося воно ―

В своїй красі завжди нетлінне

Моє замріяне село…»

П. Перебийніс

У верховітті поліської красуні ріки Горинь, на її лівому березі, розкинулось на пагорбах давнє українське село — Бутин. Село Бутин знаходиться на захід від Вишнівця, віддалене від Збаража на 32 км. і на 64 км. від Тернополя. Місцевість села гориста, лише на північ від села простягається рівнина на декілька кілометрів.

В архівних документах село вперше згадується в кінці XV століття (у 1463 р.) як володіння князя С. Збаразького. У 1582 році Бутин став власністю М. Збаразького, а у 1764 ― магната К. Мнішека. Старі люди розповідали про корчму, що стояла на горбі край села. Повз корчму проходив шлях із Вишнівця на захід, тому подорожні були частими гостями. Там можна було почути різні проповіді, зокрема й говорили про князів Збаразьких у власності яких був Бутин.

Вся місцевість Бутина була покрита листяними лісами, переважно дубами і грабами. Перші поселенці оселилися в долині недалеко річки Горинь па «Братилі» (назва долини) і частина лісу була ними зрубана. Зруб-бут, від цього й пішла назва Бутина.

Згодом територія села разом з поселенцями належала Вишневецьким князям і поміщикам. Після відміни кріпосного права 1848 р. жителям Бутина були наділені наділи за 3-4 км. від села, 2/3 території належала поміщикам аж до Першої світової війни.

В 20-22 роках XIX століття вся земля поміщицька була поділена польськими панами «осадникам», які там поселилися і жили до 1940 р. Вся територія села Бутин нараховувала 950 – 1000 гектарів. Жителі села мали приблизно 290-300 гектарів у своєму користуванні. Решта земель належали панам, «осадникам» і куркулям. Біля 50 гектарів землі, лісу і сінокосу належало церкві.

У 1922-23 рр. було організовано школу для дітей «осадників», згодом там навчалися і діти селян. Школа розміщувалась в панському будинку, який до 1975 р. використовували як місце для навчання.

З приходом радянської влади на Західну Україну у 1939 р. в Бутині великі маєтки польських поміщиків і церкви конфіскуються, а землі передають у власність безземельних і малоземельних селян, приблизно 600 гектарів. В цей час був організований клуб, розширено класні приміщення під школу, організовано сільську раду і головою обрано Симчука Григорія Онисійовича, який помер 1961 р.

В 1943 році в селі було відкрито хату-читальню, яка знаходилася в хаті Андрощука Микити Гнатовича. Першою завідуючою хати-читальні була Ніна Галкіна, яка була родом із Полтавської області і за комсомольською путівкою була призначена в нашому селі завідувати хатою-читальнею. Тут нараховувалось близько 70 читачів, переважно діти. Книг було зовсім мало. Па початку 50-х років в с. Бутин було побудовано клуб (1952 р.), де було виділено дві кімнати для сільської бібліотеки. Цією бібліотекою завідувала жителька с. Загороддя (село входило до Бутинської сільської ради) Цимбалюк Віра Петрівна. Кількість читачів зростає. Також зріс книжковий фонд бібліотеки до 1 500 книг. В 1957 році бібліотекою почала завідувати Ткачук Олександра Іванівна (Осецька).

Під час політики радянізації поляки, які жили у Бутині були депортовані у віддалені райони Союзу ― у Сибір, Казахстан, а їхні залишені маєтки були забрані енкаведистами. Землі ж, що належали осадникам залишилися у селян. Жорстоко і не по-людськи поводилися з тими, хто відмовлявся покидати свої маєтки, не підкорявся їм. Як згадує очевидиця цих подій Мацюк Лідія Михайлівна: «Пам’ятаю жили недалеко від нас польські пани Квасневські, які були дуже багатими і інколи допомагали бідним у скруті. Ми бідні сільські діти полюбляли ходити гратися до їх садиби. Там нас пригощали смачними пиріжками, соковитими яблуками, цукерками.

Коли почалося гоніння поляків, пан Квасневський виїхав в Польщу, а пізніше мав забрати сина і дружину. Та з них жорстоко познущалися та вбили.

Також важким випробуванням стала для жителів Бутина Велика Вітчизняна війна. В якій взяло участь 85 чоловік, 22 з них загинули або пропали безвісти. Вогняна віхола боляче обпалила майже кожну сім’ю у нашому селі. Майже у кожній з сімей з нетерпінням чекали батька, сина чи брата. А діти виростали сиротами в нестатках і смутку, не зігріті батьківською ласкою, теплом родинного вогнища. І кожна нова вістка з фронту викликала надію на повернення їх рідних. Але, на жаль, не дочекатись матері, дружини і сестри 22 юних, молодих хлопців і чоловіків. їхні імена навіки закарбувались у «Книзі пам’яті України», а тим більше у нам’яті їх близьких і рідних, які ще довго згадуватимуть тих, хто загубився у шаленому вирі спустошливої війни.

Жахливі наслідки принесла війна не тільки для його жителів, а й для самого села. Тричі воно горіло, але змогло відродитися, повстати з руїн. Та все менше й менше ставало його жителів. Багато молоді було забрано на роботи у Німеччину. З села вивозили все: продукти, збіжжя, речі першої необхідності. Ці страшні дні ще довго пам’ятатимуть її очевидці. Як згадувала Парій Олександра Григорівна: «Жила я серед поля з двома маленькими дітьми, чоловік мій був на фронті. І ось одного весняного дня 1944 р, неподалік від моєї хати впав німецький літак. Вцілілі ящики з патронами німці перенесли в мій сарай. А мене з дітьми вигнали з хати, розмістивши там своїх солдатів. Потім мене змусили готувати їм їжу, і не дозволяли нікуди відлучатись. Якось на світанку я пішла по дрова і побачила, що дошки в сараї відбиті, а біля лісу віддалялося декілька постатей. «Це, мабуть, партизани понесли патрони», ― подумала я. В душі я раділа, хоч не знала як це мені обійдеться. Вранці фашисти побачили, що нема двох ящиків патронів. «Партизан, партизан, капут!» ― кричали вони. Мене поставили під стіною хати і почали питати, де поділися ящики з патронами, а не одержавши відповіді, почали мене бити. З переляку почали кричати діти. Я уже подумки благала Бога, щоб врятував хоч дітей. І тут один з офіцерів пожалів мене і дітей, віддавши наказ не стріляти. Так я, слава Богу, з дітьми залишилась жива…»

По закінченню війни, завдяки старанням місцевого населення в 1948 р. було організовано колгосп «Перемога», головою якого обрали Брянського Івана Івановича. З перших років свого існування колгосп кілька разів об’єднувався із Полянською землею і Загороддям, то знову відділявся. В склад колгоспу увійшло 1260 гектарів землі, в тім числі орної 867 гектарів. Взагалі на території Бутина було організовано два колгоспи: «Перемога» і «ім. Будьонного». В 1952 р. даних два колгоспи об’єднали в один ― колгосп ім. Свердлова. В розпорядженні колгоспу з’являється нова сільськогосподарська техніка (автомашини, трактори, комбайни). Колгосп починає збирати високі врожаї цукрового буряка, пшениці, ячменю, бобових та інших культур. Завдяки старанням керівництва колгоспу у 1945 р. село було проведено радіо, а у 1968 р. ― електрифіковано.

У 1961 р. колгосп ім. Свердлова був об’єднаний в колгосп «Правда» Старовишнівецької сільської ради.

У 1963 р. бригада колгоспу «Правда» була передана в радгосп «Вишнівецький».

Було закуплено нову техніку, розширено площі орної землі, збільшилась кількість голів худоби. Радгосп мав молочно-плодово-розсадницький напрямок. Він був відомим господарством не лише в області, але й в Україні. В цеху переробки плодоовочевої продукції виготовлялись джеми, варення, соки, різні консерви овочевої продукції, винні вироби. Ця продукція реалізовувалась в Росію, Білорусь.

У 1966 р. був побудований будинок культури на 250 місць, в приміщені якого розмістилась і бібліотека, книжковий фонд якої складав 8671 книг. В зв’язку з переведенням масових бібліотек на централізовану систему обслуговування, з 1 грудня 1980 року створено Збаразьку центральну бібліотечну систему, в яку і входила Бутинська сільська бібліотека-філія.

Окрасою села, найстарішою будівлею є Святомихайлівська церква, яка була побудована ще у 1880 році. Під час Великої Вітчизняної війни на неї не раз потрапляли німецькі бомби, але завдяки Божій благодаті вона залишилась цілою і неушкодженою. Тепер щонеділі люди з радістю поспішають до цього Божого храму.

У 1999 р. було побудовано капличку Божої матері, де також часто відбуваються богослужіння. Щира молитва дає сили і наснаги жителям Бутина працювати собі на радість, розбудовувати село.

В 1995 р. радгосп «Вишнівецький» було перейменовано на асоціацію пайовиків «Вишнівецька», яка проіснувала до 2000 р. У лютому 2000 р. її голова Андрущак Олександр Андрійович оголосив про її розпуск. Внаслідок цього господарство розпаювали, будівлі, тваринницькі ферми розібрали. АП «Вишневецька» була поділена на три частини, утворилось три господарства: ПАП «Вишнівецький сад», ПАП «Андрощук» і ПАП «Добрий самарянин». В 2006 році ПАП «Андрощук» було розформовано, майно і землі перейшли в оренду до ПАП «Добрий самарянин».

На сьогоднішній день Бутин ― поселення невелике, всього 206 дворів і 604 мешканці. Діють сільська рада, бібліотека, клуб, дитячий садок «Дзвіночок», який відвідує 28 хлопчиків і дівчаток. ЗОШ І-ІІІ ступенів, у якій навчається 179 учнів, працює сучасний млин, будується культурно-спортивний комплекс, ефективно працює ПАП «Добрий самарянин», яке очолює Кравець Лідія Василівна. Саме воно дбає про завтрашнє обличчя села, його культурний розвиток.

Бутин

жила аф фото

Жила Андрій Федорович


Староста села Бутин

Бутин